It’s again Lisbon, baby! (Лісабон, Португалія у фото)

Наша мандрівниця Оленка – надзвичайний любитель експериментів, її постійно тягне у подорожі до нових місць – все це через професійну журналістську жагу дізнаватись цікавеньке. Вона спокійно себе почуває коли хоча б раз на 2-3 місяці закидає себе у нову подорож – пригоду. Ця подорож до Португалії була пов’язана з її танцювальним захопленням – танцями у стилі свінг (ми також до них не байдужі ;). Це щось схоже на сальсу…але під джазову музику, про стандарти якої ви можете почитати у блозі Оленки http://singinswing.blogspot.com/. А тепер слово їй.

Далі буде історія про перший закордонний танцювальний фестиваль про те, як важливо мати “свою людину” там, куди намагаєшся втекти, про восьме море, яке, виявляється, океан, про відчуття кінця світу і про не вміння зупинятися.
одним словом, про все, що я хочу розповісти, але відмовчуюся, коли мене питають “як з”їздила”.

let’s get it started)

Я зустріла Джорджа. Точніше, це він мене зустрів. Знайомий моєї знайомої. Мене взагалі вперше зустрічала в аеропорту незнайомої країни незнайома людина (а я не особливо завдавала собі клопоту дізнатись хоч щось про Португалію взагалі і Лісабон зокрема). Але здається, у нас навіть не було тих кількох незручних хвилин, коли не знаєш, про що говорити. Може справа в тому, що португальці, як вони самі кажуть – “nice and sweet people”. Sweet – саме те слово. З ними, як правило, легко. Вони нікуди не поспішають, люблять гостей і розважатися.

Після зеленого вина і якоїсь місцевої риби, Джордж до першої ночі обводив на туристичній карті місця, які мені обов’язково треба побачити. Випічка в районі Белем, оглядові майданчики на Альфамі і всілякі міста сили. Я всі їх знайшла, хоч і натхненно губилася.

Я сиділа на лавці напроти башти Белем (тумбочка в серветці) із півгодини і їла диню. Тому що вона була почищена і порізана. За цей час повз не пройшло жодної людини. Всі вони були десь не там.

Це ще не море. Тільки річка Тежу. Пізніше ми із ще одним місцевим знайомим в 6 ранку обговорювали, чому море солоне, а океан ще солоніший.

Лісабон багато в чому місто-плагіатор. міст – як “золоті ворота” у сан-франциско, статуя христа спасителя, як в ріо, є ще вулиця, схожа на Єлисейські поля і своя тріумфальна арка.

З верхнього майданчика ліфта, неподалік вокзалу Россіо. До речі, якщо вам захочеться знайти хороший хостел у Лісабоні, той що на вокзалі – просто прекрасний, недорогий (тут взагалі досить дешеве житло) і в самому центрі.

Власне ліфт.

А це вже з одного із відкритих майданчиків на пагорбах. Туди, по вітер і висоту, я лазила з особливим натхненням. Вперед і вгору)

Досі не море, але вже схоже.

На цьому місці королі зустрічали королів. Я була ляпнула, що навіть не знала, що Португалія була королівством. Але ну звісно, чим їй ще бути.

Я теж спробувала ступити на цю зелену штуку, але ледь не гепнулась на першому ж кроці. Дуже слизька, волога і противна.

Це точно не найзеленіше місто у світі, хоч парків і вистачає. Зате тут найкольоровіші балкони (і найбільше розвішеної білизни) і найцікавіші балкони.

Через те, що багато будинків обкладені плиточкою, іноді здається, що ти у ванній)

У цьому місті мені вперше захотілося залишитися в церкві довше, ніж на пів хвилини. Не в цій, хоча ця теж нічого. а десь на горі, у закутках Альфами. поки там грала фортепіанна класика і був від сили десяток людей. Так світло, спокійно і без відчуття, ніби тебе ось-ось хтось хоче вигнати.

Увесь день, поки я гуляла сама, погода била нє льотная. Туман, дрібний дощик і дуже пасмурно. Зате всі наступні дні була спека неможлива.

Наступного дня приїхали мої київські дівчатка і ми зібрались вже на фестивальну екскурсію. А ця, дівчинка, до речі, з Амстердаму. Просто вона мила.

Все місто здається одним суцільним оглядовим майданчиком.

Шапіто. Кафе біля циркового училища. У його дворику можна спостерігати жонглерів, клоунів і акторабів)

Сині квіточки – зло, сказав мені Джордж. Вони налипають на машини і тротуатри – а потім фіг віддереш і ходиш, “ніби по кока-колі”.

Перш ніж ми поїхали до океану, за місто, було три дні класів і чотири вечірки до ранку. Танцювалося легко. Думаю, вся штука у щоденній практиці.

От вам значиться 4 вечірки. Мені щодня було не лінь заливатися лаком вхлам. Крутить, закручувать, гратися в гру, хто впхне у волосся більше невидимок, чіпляти квіточки і зав’язувати бантики.

З останньої вечірки, тієї, що закінчилася десь на даху в центрі міста, ми повернулись в 9 ранку. А вже в 2-й виїхали з міста із повним пікніковим набором.

А от і Кашкай там де вілли, скелі і “паща пекла”.

Ні, я не купалась. Купатись там холодно, зважуються лише серфери в гідрокостюмах. Подумалось, варто колись би й собі спробувати колись.

Ага, ось він, історичний момент) Торкаюся Атлантичного океану)

Класика жанру.

Сінтра. Це місце – як острів сятого Ніколи (читала колись у Бабкіної). Мені подобалось думати, що сюди приїжджають коханці. На окремих машинах або окремими потягами із того ж вокзалу Россіо, щоб зустрітись в одному із закритих готелів-вілл, подалі від очей всіх знайомих.

Я повернулась додому в першій ночі. Літак був о 6.30. спати так і не лягала. Зібрала речі, знайшла на ютубі якись милий розважальний треш і дивилась його на мобілці, поки пила чай. Після реєстрації ненавиділа всі авіакомпанії світу за ранкові рейси. Тинялась по невеличкому дьюті-фрі в пошуках сама не знаю чого. Зате небо увесь шлях до Амстердаму було безхмарним. А внизу – гори, вкриті снігом. З висоти здається, що геть маленькі.

В Лісабоні мене постійно питали, як воно. Я казала, що почуваюсь як вдома і недоговорювала, що це саме тому, що я НЕ ВДОМА. І ще це одна з небагатьох подорожей, за які мені хочеться подякувати дуже-дуже багатьом людям.

А потім я повернулась і як завжди не можу зупинитись. Але про це, напевно, доведеться писати окремо

Тут ще цікавого: