Не залишайте, любі подорожуни, духовне надбання без уваги! “Дерев’яні Церкви Західної України”

Подорожуючи Україною, зокрема селами, на них я звертаю найбільшу увагу. Особливо, коли бачу їх з вікна автобусу. Коли проїжджаємо їх, я влипаю у вікно і намагаюся роздивитися все, що встигаю, і післясмак від побаченого завжди дивний. Нічого в них не тямлячи, я намагаюсь розгадати їх загадку. Чому вони такі особливі, не такі, як всі інші звичайні, при цьому так кардинально не відрізняючись від тих, всіх інших, звичайних.

На моє переконання, подорожі не мають жодного сенсу, якщо не досліджувати бодай щось на своєму маршруті. Базари, ремесла, архітектура, тваринки та рослинки, білочки зайчики, сир, молочко, та будь-що. Тому перепрошую, якщо я своїм вічним закликом наповнювати свої подорожі такими собі інформаційними враженнями, пошуковими роботами, детективними розслідуваннями, фантастичними відкриттями, ображаю тих, хто любить типово ніжитись на літнику типової кав’ярні, пити типову каву з цукром. До речі про Львів. Тільки у Львові можна знайти художника по каменю, у якого збирати інформацію, їздити по Західній Україні фотографувати дерев’яні церкви – це хобі, якому вже 9 з лишнім років. І ця людина знає все про Дерев’яні церкви. Не залишайте, любі подорожуни, духовне надбання без уваги.

До слова автор проекту “Дерев’яні Церкви Західної України” Віктор Громик та Ігор Пунда, учасник проекту.

Розкажіть, як все почалося. Як зародився проект «Дерев’яні церкви»?

Віктор: Почалося все у 2006 році, випадково знайшов сайт Олени Крушинської, вона тоді виграла грант Ющенка для розвитку проекту «Дерев’яні Храми України». Вона писала про пошук волонтерів у кожній області, які б допомогли. Я написав, що я можу. На тому і погодили. Вона висилала інформацію: назва і розташування храмів, які належать до пам’яткі архітектури національного значення. Це близько 150 церков у Львівській області. Так я почав у вільний час по трошки їздити, зібралась база з близько 100 церков. Я відіслав їй все. Потім вирішив, що можна тепер попрацювати і на себе, тим більше на сайті Олени не всі церкви виставлені, які я об’їздив. Тому почав думати над тим, щоб зробити свій сайт. Потім Олена надіслала мені ще одну інформацію. Там були і пам’яткий місцевого значення і решта церков. Тож, маючи вже такий значний інформаційний багаж, я почав їздити. На початку це було «Дерев’яні Церкви Львівської області», потім «Дерев’яні Церкви Галичини» – підключили Івано-франківську та Тернопільську області, тепер це «Дерев’яні Церкви Західної України».

Чому саме дерев’яні церкви?

Віктор: Я почав цікавитись архітектурою ще в 90-ті, коли поступив на архітектурний Львівської Політехніки. Вже тоді їздив на велосипеді, знімав на чорно-білу плівку. Мені все це було цікаво. Я просто брав карту, їхав у найближче село, в ньому, звісно церква, я її фотографував. Потім вдома друкував. Я вже тоді мені було зрозуміло, якою різноманітною може бути дерев’яна архітектура. Розумієте, дерево як живе, воно випромінює енергію. І коли ти коло тієї церкви стоїш, рукою до неї доторкаєшся, відчуваєш те тепло, яке вона віддає. Камінь такого не дає, камінь не пробуджує нічого такого. А дерево вбирає за ці сотні років ту енергетику людей, що будували храм, молились і моляться в ньому. Це все відчувається. І дерево це такий матеріал, що вистачає 15 хвилин і церкви немає. І ніхто потім не знатиме якою вона була, якщо її не зафіксувати хоча б на фото.

Ігор: Цінність дерев’яних церков загалом, в теплоті і енергетиці бідівельного матеріалу – дерева, на відміну від холодного каменю. Цінність українських старих дерев’яних церков в їх красі і різноманітті. Це наша культурна спадщина, унікальна, яка нажаль обділена належною їй увагою.

Для кого Ваш сайт? Хто ним, як правило, користується?

Віктор: Цей сайт дуже універсальний. Коли ви плануєте своє подорож, ви напевно шукаєте інформацію про ті місця, які є у вашому маршруті. Ви вводите назву села, і потрапите на мій сайт в тому числі. Дізнаєтесь, що там є така і така церква. Тобто сайт переважно для мандрівників. Також і для краєзнавців. Але і для тих, хто нібито ніколи дерев’яними церквами не цікавився, переглядає знімки десятків, сотень церков і починається: «Невже, невже стільки такого в нас є…». Виникає непідробний інтерес. Коли на сайті 50 церков це так, це не вражає. А коли на сайті є тисяча церков і всі вони різні. Люди кажуть: «Wow!». Тим більше, все ж, дерев’яні церкви не подібні, кожна має свій характер. Це будували народні майстри і кожен вносив щось своє, індивідуальне.

Наприклад. Адже церква все одно має бути по правилам побудована.

Віктор: Звісно. Є проект, зроблений професійними архітекторами, а потім передається майстрам. Але є церкви, збудовані народними умільцями, фактично без проекту. Або вони брали якусь церкву як зразок і вносили архітектурні елементи, які притаманні лише тому чи іншому району. От коли їдеш і бачиш у вікно церкви подібні одна на одну, а потім несподівано зовсім інакша трапляється. Наприклад є церква, яка мене так вразила, знаходиться в селі Молотів Жидачівського району. Вона дійсно велика, в неї такі модернові форми. Я не згадаю зараз імені архітектора. Це взагалі тяжка тема, треба шукати, піднімати архіви і не завжди можна знайти.

За ті роки, що я їздив Львівською областю, було багато різних ситуацій. Коли ви їдете в дорогу, ви ніколи не знаєте, що вас чекає. Оскільки я не є представником якоїсь організації, відповідно, в мене немає документів, які б засвідчили мій намір, щодо фотографування церков. Якось приїхав фотографувати церкву, як раз перед великим святом. Виявилось, що в цьому селі був конфлікт між релігійними громадами. І одна з цих громад, як виявилося, агресивно відноситься до будь-кого незнайомого, хто до їх церкви підходить. Люди побачили, що я зупинився біля церкви, витягаю фотоапарат. До мене підійшли та почали, спочатку спокійно, питати хто я і звідки. Я розказав, що просто архів роблю для себе, а їм це все не сподобалось. Вони подумали, що я і всередині хочу фотографувати. Середину я принципово не знімаю, лише ззовні. Отже, почався скандал. Навколо в основному були старші жінки, вони на мене всі й накинулися. Лише один чоловік поруч був, який їх просив заспокоїтись. Я й не встиг нічого сфотографувати. Погодили на тому, що я фотографувати не буду. Вийшов за ворота, обійшов церкву з іншої сторони, сфотографував з декількох ракурсів. І коли вже робив останній знімок, вони мене побачили і почали ще більше кричати. Я зібрав наплічника і поїхав.

Якось, приїхав до церкви в будній день, в обід. Побачив, що церква відчинена і біля входи сидить священник. Познайомився з ним, розказав йому хто я такий і що тут роблю. Він запросив сфотографувати церкву зсередини. Я пояснив, що не хочу, адже там іконостас, старі ікони, я то все в інтернет викладу, а мене потім, якщо щось трапиться, в тому звинуватять. Ми порозумілися. Познімав ззовні і поїхав далі. Через півроку та церква згоріла. Коли я прочитав цю новину, одразу нагадав собі нашу розмову зі священником і був щасливий від тог, що я тоді не заходив в середину фотографувати.

Трапляються такі неприємні ситуації і це є складова таких поїздок по дерев’яним церквам. Люди дуже їх оберігають. І в них така філософія: якщо ви фотографуєте, то ви злодій, або якщо не злодій, то дасте фото тому, хто може церкву пограбувати. Вони не уточнюють як це можна зробити. І ніхто не думає про безпеку церкви до того моменту, поки з нею щось не трапиться. Тобто, мови немає навіть про елементарну сигналізацію. Але вони переконані, що якщо сфотографували церкву, це сто відсотків її пограбують.

Вам в проекті допомагає Ігор. Як Ви знайшлися, познайомилися?

Віктор: Мені тоді по Львівській області залишався Турківський та Старосамбірський райони. Це досить далеко від Львова і це гірські райони. Я написав на львівський форум вело туристів з проханням, пропозицією фотографувати дерев’яні церкви, які трапляються по дорозі. Певний час не було ніякий відгуків, а потім Ігор мені написав, що він готовий таке робити. Зустрілися, поговорили. Згодом він сказав мені, що погодився через те, що був на моєму сайті, бачив, що я все сам робив, і треба доїздити, аби завершити цю роботу. І він почав їздити. Декілька раз він їздив туди, в Турківський район з ночівлею, брав з собою намет. Таким чином, була покрита Львівська область і якби не він, я не знаю, чи була б вона повністю пропрацьованою. Так ми і спрацювалися. Потім він сказав, що треба і у Франківську область так само поїздити. Він розумів, що дерев’яна церква є вразливою, і краще, аби були її світлини. З того часу, як я займаюсь цим проектом, в архіві є 12 церков, яких зараз вже не існує. Жалкую, що не займався цим трохи швидше, можна було б зафіксувати й інші церкви, яких теж, на жаль, вже немає.

Ігор: Знайомство з Віктором Громиком було для мене дуже знаковим. Так склалось, що зорі зійшлись в потрібному місці в потрібний час. Була осінь 2011-го. Я придбав омріяний гірський велосипед і саме шукав варіанти веломаршрутів по горах. Також вже тривалий час шукав цікаві громадські проекти, де міг би реалізуватись. На одному львівському форумі мандрівників побачив пост з проханням допомогти наповнити фотографіями старих дерев’яних церков Турківського району для проект decerkva. Пригадав, що з недавньої поїздки маю фото старої церкви з с. Ісаї і написав про це автору посту. У відповідь отримав, як мені тоді здалось лист відчаю, від людини, яка дуже багато вклала в цей проект і не може його завершити без сторонньої допомоги. Я обережно запропонував свою допомогу, не здогадуючись , що з часом вона переросте в хобі, яке забиратиме більшість вільного часу. Дерев’яні церкви мене завжди приваблювали своєю красою, майстерністю виконання і потужною енергетикою. В них водночас поєднується моє захоплення нашими традиціями, пам’ятками і любов до дерева як будівельного матеріалу.

Як ви складаєте свій маршрут? На що ще, крім дерев’яних церков звертаєте увагу і чи спілкуєтесь с місцевими жителями?

Віктор: За один день я намагаюсь об’їздити декілька церков, тому не можу приділити одному місцю півдня. І я не є дослідником. Для мене є важливим те, що церква може зникнути в будь-який момент, а я може не встигнути її зафіксувати. Тому для мене принципово зафіксувати за день їх якнайбільше. Тим більше, я не можу їздити коли схочеться, їжджу лише коли є змога. Відповідно, я приїжджаю на якусь станцію, складаю маршрут по селах, прикидую його приблизний кілометраж, так, аби я міг в той самий день повернутися додому. Крім дерев’яних церков звертаю увагу на старі костели. Так, априклад, є великий костер в селі Варяж Сокальського району. Всередині збереглись розписи, та, до речі, до нього є доступ, він не зачинений. Також в селі Вижняни є костел покинутий, великий, але він зачинений.

Я там була, до речі. Знайшла хоті священника та попросила відчинити його для мене. В середині вражаюче і він не зовсім покинутий. Раз на рік в ньому правлять службу. В цьому ж селі, поруч, побудований великий новий храм. Не може не виникнути питання, чому не реставрували цей костел, а будували новий. На Вашу думку, чому так?

Віктор: В цьому плані, є таке питання. Люди вважають так: «Це не ми будували, це будували поляки і ми не хочемо цей костел перероблювати в нашу церкву». Є такий пункт в людей в нас на Львівщині, так, тому воно все стоїть покинутим та занепадає. Але є винятки. Я бачив фотографії костелів, перероблених на церкву. Їх відновили, поставили зверху баню, щоб було видно, що це є церква. І це економічно більш доцільно, ніж будувати її з нуля. Але зруйновані костели притягують туристів і вони, якщо придивитись, приваблюють більше, аніж ті самі дерев’яні церкви.

Ігор: Маршрути для моїх поїздок розробляє Віктор, який має найбільш точну інформацію про розташування збережених церков, враховуючи мої побажання про район поїздки, час і відстань. Складається маршрут так, щоб з максимальною користю використати світловий день і об’їхати максимальну кількість об’єктів. В деяких районах Франківщини, де збереглось найбільше дерев’яних церков, за один день міг об’їхати і до 26-ти церков. Середня відстань поїздки – 130 км. Маршрут складається по супутниковій карті, далі переношу його в GPS навігатор і їду по готовій нитці маршруту, що мінімізує можливість заблукати. Час в поїздці намагаюсь наперед розподілити рівномірно, щоб не було великих перекосів і не довелось поспішати на потя, чи навпаки чекати його кілька годин на станції. Знаючи приблизну середню швидкість (18-20км/год) і приблизний час на фотографування однієї церкви (10-12хв.),- віднімаю від загального часу час на «педалювання» і фотографування, закладаю 1.5 – 2 години на можливий форс-мажор (дощ, поломка велосипеду, ін.) і знаю скільки часу матиму на відпочинок. Так, в одних поїздках можу дозволити собі тривалу зупинку в цікавому місці (на річці, чи пагорбі з гарними краєвидами) ще в першій половині дня, щоб набратись сил, а в інших доводиться крутити педалі з мінімальними перервами на «перекус», щоб все встигнути. Починається поїздка з найважчого моменту, коли треба змусити себе вийти з дому в холодну ніч на поїзд, залишивши вдома тепле ліжко і солодкий сон. Перебороти лінь допомагають наперед куплені квитки. Інакше, думаю, не одна поїздка так би і залишилась в планах. Далі 2-3 години вимушеного сну в нічному потязі і цілий світловий день пригод, вражень, чудових краєвидів і «прекрасних» галицьких доріг. Після всього – приємна втома, дорога додому, теплий душ і найприємніший момент – кайф від зробленої роботи. Неприємних ситуацій в дорозі було немало, та на щастя з усіх вдавалось знайти вихід і вдало завершити поїздку. На жаль, техніка не завжди витримує навантаження галицькими дорогами. Найбільш критичними, мабуть, був момент коли в глибині Рогатинського району розламався на дві половини велосипедний руль. Добре пам’ятаю момент коли він лопнув в моїх руках, і перше, про що подумав, що до найближчої залізниці не менше 30-ти кілометрів… Але на щастя вдалось накласти на руль шину з гілок і проїхати ще запланованих 60 кілометрів маршруту. З неприємностей створених природою найбільш запам’яталась сильна злива, яка застала в селі Бистриця – одному з найвіддаленіших від цивілізації сіл Франківщини. Часу було мало і довелось тікати під зливою 30 кілометрів доки перестало лити.

Найбільше цікавлять пам’ятки – старі костели, замки та музеї, якщо такі є по маршруту. Загалом, села в Галичині досить типові, тому якщо по дорозі трапляється щось, що випадає з загальної картинки,- намагаюсь зупинитись і сфотографувати. Чи то незвична садиба чи пам’ятник. Так, наприклад, в мене сформувалась невелика колекція сфотографованих пам’ятників Т. Шевченку Франківської області.

Щодо місцевих жителів, -люди в селах не люблять чужинців. Перша реакція зазвичай ворожа, а інколи і доволі агресивна. Оскільки їжджу в основному у неділю, коли в церкві йде служба, контакту з місцевими уникнути не завжди вдається. Підходять, питають – хто такий, «чого фотографірую». Бувало, що виганяли з подвір’я церкви, не слухаючи жодних аргументів. Але буває і навпаки – запрошують сфотографувати церкву і зсередини, а ще можуть довго розповідати про те, що їхня церква одна така унікальна і більше таких в світі немає. Але для мене час дорогоцінний, тому біля церков стараюсь не затримуватись.

Порівняйте типову дерев’яну церкву Львівщини та Франківщини. Що спільного, відмінного?

Віктор: Нажаль, так порівняти точно я не можу. Особисто бачив десь півтора десятки дерев’яних церков на Франківщині, це Ігор об’їздив велосипедом всю область. Але, бачите, на Львівщині церкви цікавіші стилем. Від маленьких капличок до великих церков бойківського стилю в Турківському і Скольському районах. На Франківщині церкви трошки простіші: галицького типу і гуцульського. І щодо вигляду церков. У Львівській області збереглось 26 церков абсолютно дерев’яних . Це є немало. А на Франківщині саме таких церков збереглись, на пальцях лічена кількість. На рівнинній частині Франківщини зустрічаються церкви оббиті дошками, ґонтом, а чим ближче до гір і в самих горах, переважно, церкви оббиті бляхою повністю. А дерево має дихати, і під бляхою, нажаль, воно просто загниває. І важко сказати, що з такими церквами буде через 10-20 років. Ще поширеним усюди є такий феномен, я його називаю «пластикова чума». Пластиком оббивають стару церкву, і можна уявити, який це вигляд має. Тому, подивившись фотографії і вирішивши поїздити подивитись на них, можна не застати її такою, якою вона була всього пару років назад. Можна дуже сильно розчаруватись. Я впевнений, багато в тих церков, які я фотографував, зараз мають інший, нажаль, вигляд.

Чи є така церква, місце до якого хочеться повертатися?

Віктор: Церкви вражають або своїм розміром, або естетичним виглядом. Є церкви надзвичайно маленькі, в які зайшов і іконостас одразу перед тобою повстає. Такі маленькі, що здається, наче рукою можна дістати до хреста на гребні даху. В селі Кугаїв є саме таке маленька церква, наче з казкового фільму, з маленькими віконцями, в середині якою дуже незвичайна атмосфера, камерна обстановка. Стоїть вона в оточені дерев, і одразу її можна і не помітити.

Ігор: Таких місць є багато і важко щось виділити. Якщо говорити про населені пункти, то таким місцем мабуть є містечко Снятин, розташоване на сході Івано-Франківщини, на межі з Чернівецькою областю. Приємно вразила стара архітектура, де одна з найбільших в Україні ратуша, старі костели і симпатична малоповерхова забудова центру, в поєднанні з розвитком сучасних громадських просторів. Є багато дитячих майданчиків, скверів, невеликий байкпарк, велопарковки і діючий фонтан. А якщо трохи відійти в сторону від центральної дороги, можна вийти на оглядові майданчики, звідки відкривається чудовий краєвид з високого пагорба на долину річок Прут і Черемош. Якщо зробити тут якісну центральну дорогу і забрати кітчеву рекламу і вивіски зі старих кам’яниць, Снятин міг би претендувати на звання європейського туристичного містечка, де обов’язково зупинятимуться всі туристи, що їдуть дорогою з Івано-Франківська на Чернівці. Поки їздив Прикарпаттям був тут тричі і не проти повернутися ще.

Чи так одразу можете пригадати яка найстаріша церква на Львівщині?

Віктор: Церква в селі Потелич Жовківского району. Збудована в 1502 році і дивним чином зберіглася до сьогоднішніх днів. Я був там декілька разів, вона стоіть в фантастичному місці – на терасі схилу, вище неї ліс, а внизу ставки.

Розкажіть про Вашу книгу «дерев’яні церкви Львівщини».

Віктор: Коли я збирав матеріали про церкви, я не думав про книгу, не думав, що колись зможу це зробити. Це здавалось мені неймовірним, для цього треба колектив людей, аби таке здійснити. Коли матеріал був зібраний, на початку минулого року, я зрозумів, що сайт, все ж таки, це віртуальна річ – сьогодні є, завтра немає. Вся робота може бути втрачена, в першу чергу для людей, які цим цікавляться. Тоді і вирішив, що треба робити книг. Знайшов людину, яка має досвід робити макети книг, почав шукати текстовий, інформаційний матеріал про кожну церкву. З цим були складнощі, тому що немає в нас такої літератури, з якої можна були дістати відповідні історичні дані. В книзі я розмістив найцікавіші моменти про церкви, без специфічних термінів, лише влучні дані, аби зацікавити людей до цієї сфери. Тираж книги – 100 примірників. Бажаючий придбати її може прост зв’язатись зі мною. Видавалась книга власним коштом. Тепер ми працюємо над макетом книги про дерев’яні церкви Івано-Франківської області на 600 сторінок.

У Вас величезний досвід мандрівок саме на тему дерев’яних церков. Які б ще сфери Ви хотіл б вивчати подорожуючи?

Дуже цікавим є північний край Волині, там хотів поїздити. Там є місцевості віддалені ода від одною і люди живуть там, наче автономно. Їх побут цікаво було б дослідити.

ИЛайф-хаки від Ігоря Пунди

Як найкраще продумувати маршрути: транспорт + велосипед, де шукати розклади руху транспорту, розраховувати час.

Всі мої поїздки планувались з прив’язкою до залізниці. Хоча двічі їздив з велосипедом в автобусах, та це варіант на крайній випадок. У львівській області електричками можна без проблем добратись в будь-якому напрямку. Івано-Франківська область зручна тим, що залізниця проходить з північного заходу на південний схід і з прив’язкою до основних станцій можна заїхати велосипедом у більшість точок області. Зі Львова тудою їде нічний потяг Ковель – Чернівці. Всі розклади можна зручно переглянути на сайті Укрзалізниці.

Що з собою варто/не варто брати

Обов’язково з собою возити набір для дорожнього ремонту велосипеда. Якщо в самого щось болить, то можна змусити себе доїхати до кінця, а з велосипедом таке не пройде. Якщо часто їздити, то потрібно подбати про зручну, технологічну велоформу.

Не варто возити нічого зайвого. Все, що потрібно в одноденну поїздку легко поміщається в підсидільну вело сумку і кишені велоформи. Специфіка моїх поїздок зобов’язує возити немалий фотоапарат, тому їжджу з велорюкзаком.

Які особливості вело поїздок Західною Україною.

Головна особливість це звісно рельєфи. В «рівнинній» частині часом можна набрати більше перепаду висоти за одну поїздку ніж в горах. Ну і звісно дороги, а точніше їх відсутність в селах.

Що робити якщо заблукав. І сонце вже сідає. І Вода закінчилась. І населений пункт невідомо де. Та інші неприємності.

Щоб не заблукати завжди вожу з собою паперову карту. Воду без проблем можна набрати в будь-якій сільській хаті. В моєму випадку криниці з водою є на подвір’ях більшості церков. Якщо заблукали в горах,- потік або річка завжди виведе до людей. Думаю, якщо наперед подбати про справний мобільник і не панікувати, можна вийти з будь-якої ситуації.

Дерев’яні Церкви Західної України - http://decerkva.org.ua

И

Тут ще цікавого: